ПАМ’ЯТІ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ!!!

Літературно – музична композиція

(Під мелодію «Місячна соната»)

Леся:    На шлях я вийшла ранньою весною.

І тихий спів несміло заспівала.

А хто стрічався на шляху зі мною,

Того я щирим серденьком вітала.

Самій не довго збитися з путі.

Та трудно з неї збитися у гурті…

Чи – тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну може де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на вустах!

Ведучий: Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди талановиті. Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Інколи веселий, частіше – в задумі чи смутку. Кожним словом, променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй – Леся Українка.

Ведучий: Збагни її безмежжя духу,

Її життя із трьох проклять –

Неволю, гіркоту, недугу –

І хай тебе думки болять.

Хай батогом їх сполосує

Жага великої мети.

Її не клич до себе,

А сам до Лесі долети.

Ведучий:Німецький поет Гете писав «Хто не хоче розуміти поета, мусить піти в його країну». Отже і ми, щоб зрозуміти цю виняткову, незвичайну навіть серед рівних їй за геніальністю поетесу, помандруємо сьогодні численними дорогами, що простилалися перед Лесею в усі кінці світу, вслухаємося в її завжди живі поезії і нехай на їхній голос  озветься наша душа.

Ведучий:Кажуть, що на характер письменника, як і взагалі на людину, впливає спадковість. Ну що ж, коли так, то Леся Українка не випадково була винятковою людиною.

Ведучий:Предки Лесі з обох боків – і батька, і матері – входять своїм корінням у глибину далеких століть і мають багату історію.

Ведучий:Велика сім’я Косачів належала до усієї хороброї невеличкої громади лише завдяки Ользі Петрівні Драгомановій – Олені Пчілці. Завжди були в пошані рідна мова й рідна пісня в цій родині.

( Народна пісня «Ой літає соколонько)

Олена Пчілка: Народна стихія – це було наше природне оточення з найменших літ: се були няньки, вся дворова челядь і її діти, та й уся гадяцька й повітова людність, що мала стосунки з нашою сім’єю чи нашим двором.

Багато особливостей у мові, співах, убранні, в побуті, що їх тепер треба шукати у книжках, - уся та «котляревщина» була тоді жива, свіжа.

(Українська народна пісня «Щебетала пташечка»)

Олена пчілка: Співають пряхи і тягнуться – пливуть пісні за нитками, нитки за піснями. Коли одна з дівчат йтиме заміж, отож-то їй приспівують усяких! Коли співають сироті, то се вже такі смутні пісні. Голосить-ридає сирітська пісня і крається серце старого й малого. Та не одними піснями обмежувалася народна творчість, серед якої виросли мої діти.

Скільки ж було ще казок! Слухати й не переслухати! Був і звірячий епос, і героїчний, і міфологія, і демонологія, і відьмологія. І чого тільки не було!

(До матері підходять малі Леся і Михась)

Мати:         Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?

Почорніло я од крові

За вольную волю,

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Михайлик: Матусю, розкажіть про Хмельницького.

Мати:       На горі Журавлиха праворуч і ліворуч стояли два табори козацького війська на чолі з Богданом Хмельницьким. Союзником гетьмана був татарський хан Іслам – Гірей ІІІ, а під самим Берестечком – шляхетські війська, очолювані королем Яном Казимирем…

(Розповідь матері стихає. З другого боку сцени виникає образ Лесі дорослої).

Леся:          Які чудові були ті мамині оповіді. Який добрий і лагідний був голос у моєї матусі.

Михась:     Скажи, матусю, козацьке військо загинуло?

Мати.   Не все. Отут полягло тоді тридцять тисяч найхоробріших вояків. Більша частина війська врятувалася, але розрізнена та ще й неозброєна, не могла чинити опір.

Михайлик: А як звався той останній вояка?

Мати:      Іван Нечай, кажуть люди. По справжньому ж ніхто того не знає.

Леся:       А як же Хмельницький?

Мати:      Викупився з ханського полону і мав просити миру у польського короля.

Леся Українка (Під музику «Місячна соната»):

 Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей…

А тепер я в тебе останню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних ночей!

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

Той не вмре, не здобувши нового добра.

Ведучий:   Пророчими стали слова великої Лесі Українки. Мрії її стали дійсністю, - і сьогодні ми свідки здійсненних мрій безсмертної доньки безсмертного народу.

Ведучий:      Справді безсмертного, якщо має таких геніїв як Леся Українка, і якщо навіть після смерті живуть вони віки в пам’яті народній.

Леся Українка:  Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень

Ведучий:       Хто ж така ця безсмертна жінка із Волині?

Учні:       Геніальна поетеса, драматург, талановитий прозаїк і перекладач, учений-літературознавець, фольклорист-етнограф, публіцист, педагог, видавець, журналіст, поліглот (знала до 10 мов), громадський діяч.

Ведучий:      Просто жінка, котра багато страждала, уміла кохати і хотіла бути потрібною.

Ведучий:      Світ не знав такої поетеси, не знав такої страдниці святої.

Учень:           Йти назустріч бурям і зливам,

Буть одній – як велика рать,

Жить в нещасті життям щасливим,

Муку творчістю перемагать.

Учениця:      Хвора дівчино, бідна Леся!

Де ще хворі такі були,

Щоб літали у піднебесся,

Що його не сягнуть і орли!

Учень:           Де слова обертались у крицю,

В кров живу – друкований знак,

Де підносив з мечем правицю

Вождь рабів – безсмертний Спартак.

Учениця:      Вся ти – трепет, вогонь, ідея,

Вся ти – вірна, єдина струна,

І хто знає співця Антея –

Той тебе у ньому пізна!

Учень:           Ти себе Українкою звала,

І чи краще знайти ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла,

Як вітчизна велика твоя

(Пісня «Цей край, де я родилась…»)

Колиска Лесина… Блакитна тиха Случ,

Високий берег, пісня-колисанка…

Тут піднімалась молода повстанка,

І правда стала з нею обіруч.

Вона зросте, як Мавка між лісів,

Як Мавка, вільна чистою душею.

І пронесе над рідною землею

Досвітній світ, непереможний спів.

«Постріляна, порубана словами»

Маленька Леся вперше зарида,

Коли над мовою її і над піснями

Поглумиться жандарщини орда.

Найперші ті червонії слова,

Привезені батьками із Женеви,

Вона вбере у серце, як трава

Вбира дощу краплини полудневі.

Щоб потім мужнє слово і рядок

В червоних майоріли короговках,

І пісня вольності не хлюпнула з коновки –

Могутнім морем сміливих думок.

Ще буде шлях, високий і стрімкий,

А поки що над Случчю голубою,

У Звячелі зеленім, з дітворою

Вона стрічає сонце з-під руки

І вперше у Жабокричі вночі

Простоволоса Леся вийде з хати,

Щоб в ніч глуху між голосів сичів

Пророчий голос Мавки розпізнати.

І пронести від Случі до Дніпра

Дзвінку легенду «Лісової пісні»

Вустами Мавки мовить славнозвісне:

-          Я в серці маю те, що не вмирає!

( Інсценізація уривка «Лісової пісні»)

Звучить мелодія сопілки. По сцені проходить Лукаш з сопілкою і зникає у лісі.

Русалка:    Дідусю! Лісовий! Рятуйте!

Лісовик:    Чого тобі? Чого кричиш?

Русалка:    Там хлопець на дудки ріже очерет! Овва!

Лісовик:    Коби всі біди! Яка скупа.

Ось тута мають хижку будувати, -

Я й то не бороню, аби не брали сирого дерева.

Русалка:    Ой леле! Хижу?

То се тут люди будуть? Я їх не зношу!

Я не терплю солом’яного духу!

Залоскочу тих на трутнів, як прийдуть.

Лісовик:    Стій, не квапся!

То ж дядько Лев сидітиме у хижі,

А він нам приятель.

То він на жарт осикою лякає.

Люблю старого. Тож якби не він,

Давно б уже не стало сього дуба,

Що стільки бачив інших рад і танців,

І лісових великих таємниць.

Мавка:      Ох, як довго я спала!

Лісовик:    Довго, дочко,

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулечка маслечко сколотить,

В червоні черевички убереться

І людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавають

На чистім плесі каченята дикі.

Мавка:       А хто мене збудив?

Лісовик:     Либонь, весна. (Іде в ліс)

(Пісня «Дівчина – весна»)

Мавка:       Весна ще так ніколи не співала,

Як отепер. Чи то мені так снилось?

Мавка:       Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш:       Та що ти дівчино? Чия розбійник?

Я тільки хотів собі вточити соку з берези!

Мавка:       Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки своєї!

Лукаш:       Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

Мавка:       Я – Мавка лісова!

Лукаш:       А от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

Мавка:       А бачити хотів?

Лукаш:       Чому ж би ні?.. Що ж, - ти зовсім така,

як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очі не зелені?

Та ні, тепер зелені… а були,

Як небо, сині… О! Тепер вже сиві,

Як тая хмара… ні, здається, чорні,

Чи, може, карі… Ти так дивна!

Мавка:       Чи гарна ж я тобі?

Лукаш:       (соромлячись) Хіба я знаю?

Мавка:       (сміючись) А хто ж те знає?

Лукаш:       Ет, таке питаєш!..

Мавка:       Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

А ясен їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!»

Лукаш:       (сміється) Ну, та й чудні ви отут у лісі.

Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка:       Мені здається, часом, що верба,

Ота стара, сухенька, то – матуся.

Вона мене на зиму прийняла

І порохом м’якеньким устелила

Для мене ложе.

Там я й зимувала.

Лукаш:       Там ти й зимувала?

А що ж ти робила цілу зиму?

Мавка:       Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «Засни, засни…»

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі… Тихі ніжні зорі

Спадали з неба – білі, непрозорі –

І клалися в намети… біло, чисто

 Попід наметами. Ясне намисто

З кришталю грає і ряхтить усюди…

 Я спала. Дихали так вільно груди…

По білих снах рожевії гадки

Легенькі гаптували мережки,

І мрії ткались золото-блакитні,

Спокійні, тихі, не такі, як літні…

Лукаш:          Як ти говориш…

Мавка:          Чи тобі так добре?

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

Ведучий:       Широкий світ захоплень. Серед них чільне місце посідає музика.

Ведучий:  На думку сестри Ольги, Леся могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною.

Ведучий:    Ще одне захоплення Лесі – народна пісня. Вона безмежно кохалася в них, шанувала історичне минуле свого народу.

(звучить укр. нар. пісня «Наша мова»)

 

Ведучий:    А як захопливо мала Леся бігала з сільською дітворою, плавала, лазила по деревах, грала в різноманітній рухливі ігри.

Ведучий:      І як же треба було долі жорстоко познущатися з Лесі, щоб приректи її на тридцятилітню війну зі страшною хворобою – туберкульозом, який вразив її на порі її одинадцятої весни, і поступово руйнуючи організм, спричинив до тяжких  операцій та нелюдських страждань.

Ведучий:   Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом.

Читець:         Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, -

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в’яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти.

Ведучий:     Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до угодства й компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.

Ведучий:      Свого часу Іван Франко зробив висновок, «…що Леся Українка – трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну».

Ведучий:     Все життя поетеса була борцем, бійцем, воїном, що написав на своєму щиті слова «умру – не здамся» і проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків «Contra. Spem Spero!»

Гетьте, думи, ви хмари осінні,

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая міцна,

Може, квіти зійдуть, - і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать.

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки подіватись,

Буду жити! Геть думи сумні.

Ведучий:    Життя краяло поетесу глибоко і дошкульно. Калинова сопілка ридала потоками сліз нестримних, раптових, що рвалися з глибини самого серця.

Ведучий:   Та не вміла стримувати «хвилю ридання гарячу», стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити бойову пісню. Це був дужий месник, сповнений гніву і ненависті борець, зброєю якого було Слово.

Читці:

Скрізь плач і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання,

І чола схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм – тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас,

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заіржавіють від сліз кайдани,

Сами ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи.

Змагаймось за нове життя!!!

(Звучить пісня «Ой у лузі червона калина…»)

Давно із яблунь зник весняний шовк,

І сад журивсь за вродою своєю,

Несміливо я в двір її зайшов

І мовчки зупинився перед нею.

Не в бронзі і граніті, а жива

Вона дивилась у майбутнє весни,

Де в мареві огнисто випливав

Прийдешній день, як дивний перелесник.

Ген долями плескалася Волинь,

Хліба гойдали викохані ниви.

Багатствами і гронами калин

Всіх вабила, як дівчина вродлива.

Не в бронзі і граніті, а живу

Побачив я її перед собою.

І лагідну, і гнівно-грозову,

Готову до найтяжчих мук і болю.

Розтерзана встала давнина,

І Леся,

Юна Леся, як просвіток…

В кімнаті тиша…

Ось біля вікна стоїть рояль,

Як друг і вічний свідок

Її страждань, її живих думок,

Що на папір лягали, мов зернини.

І в’ється, в’ється спогадів струмок,

Встають стежки, заплетені в тернини.

А люди квіти їй несуть, як дар,

Вплітають у її вінок барвінки…

Снаги людської невмирущий жар

Беруть у неї – Лесі Українки.

Бо кожне слово із її скарбниць –

То зброя правди – їй в народі жити…

Вона прийшла на землю з громовиць,

Щоб між людьми назавжди залишитись.

Ведучий:   Видатні поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя.

Ведучий:     Будуть відходити віки, будуть приходити віки; пилком розвіється скороминуще… а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ.

Ведучий:      Тож будемо і ми вчитися терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної  Лесі.